Алина Голубенко
о себе

Лист у вічність

Почну з банального. У житті це невід’ємна частина цілого. Світ, такий великий, зі своєю історією, складається як мозаїка, з дрібниць. Хоча вони для нас мають часом глобальне значення, проте для світу – всього-на-всього частина цілого. І як розумієш це, починаєш знімати з себе кліше. Кайдани невдачі, застиглості, духовної обмеженості розлітаються на дрібні частинки. І наче маленьке курча, яке щойно вилупилося, ти бачиш світ новим, відчуваєш жагу до життя, знаходиш яскраві деталі, що запалюють тебе зсередини до звершень. Сила, що крилася в тобі, виривається назовні.

А наше життя в цьому світі? Люди складають розумні, мудрі вислови про нього, намагаються зрозуміти, “постигнуть” усі таємниці, яке воно приховує. Розгадуємо, наче ту загадку. Але ж чи правильно відгадуємо?... Можливо, думаємо що так воно і є. Проте дозвольте запитати, а хто вирішив, що є правильним, а що ні? Кому вдалося встановити те, що може знати тільки вищий розум? Хіба що це є правдою тільки для нашого формального, сухого життя, де світом правлять гроші. Високе та моральне нівелюється. Зберігається тільки місцями, як корисні копалини, коштовні камінці, рідкісні рослини чи тварини. Усе так сухо. Вижито наші найцінніші надбання. А люди стають машинами для виконання роботи. Працюють на тих, хто як раз і вигадав правила як потрібно жити, думати, розуміти. Почитати зараз давніх мислителів, то видно, що ми геть заблукали за постійною гонкою вперед, та потроху губимо себе. Радість отримуємо не від того, що комусь радісно, а коли в твого заклятого ворога життя не вдалося. А ще обзиваємо одне одного “…ти бездушна тварина”. Так от бездушна тварина – це сучасна людина. Бо навіть тварини більш душевні, і в них нам ще повчитися треба. Єдине, що говорити не вміють. А що толку, що ми вміємо?! Хіба завжди ми цим вмінням користуємося з розумом. Ми зробили з нього зброю. Могутню, потужну зброю, що може й вбити. Маємо розум, вміємо мислити і говорити, а домовитися, знайти спільну мову часом не можемо.

Банально, коли живеш та усвідомлюєш помилки тільки, коли півень клюне. Проте пізно. Думав, думав, хотів, але не робив. Можливо, намагався… Жалкую і я про це в глибині душі. Це куточок, який існує тільки для мене. Тепер по-іншому бути не може. Занадто довго наважувалася поділитися особистим з дорогою мені людиною. Прикро і за те, що мало цікавилася ним, мало розповідала про себе. Можливо, це пов’язано з тим, що не хотіла надавати значення своїй інтуїції... Думала, попереду ціле життя, встигну. Але ж вона, інтуїція, вихоплює фрагменти з минулого, теперішнього, майбутнього, вибудовує майже в логічний ланцюжок та надсилає у вигляді емоційних повідомлень адресанту. Часто думаєш, може, це помилково? Можливо, втомився від труднощів та втрачаєш розум потроху?... Проте згодом розумієш, що все ж таки вона, негідниця, права була. Чому в мене таке ставлення до неї? Бо дуже не хотіла я вірити, що саме в цей раз вона права… Інколи виручає... Але не тоді, не в той день.

Страшенно складно почути, потім повірити, що людина, яку любив, яка вклала в тебе коштовні знання, яка обожнювала тебе безмежно зустрілася з вічністю і повністю віддала себе їй. Я не сприймаю це, як зраду. Ні. Це життя. І ніхто досі не може відгадати найголовнішу його загадку – навіщо ми народжуємося, щоб потім піти назавжди? Усе, що ми робимо протягом життя, усі наші надбання, знання, найважливіше – діти, яких народжуємо, продовжуємо свій рід, заради цього треба жити, творити, і навіть втрачати. Адже потім відтворюєш знову, знаходиш, і продовжуєш жити.

(Присвячується дідусеві)